Як українці Італію підкорювали. Венеція

Не встигло сонце показати перші промені, а я вже прямувала автобусом до Венеції. Щоб не гаяти часи на пошук розкладів автобусів, я заздалегідь придбала квитки Flixbus. Ціна квитка в один бік склала близько 250грн. Це було дуже зручно, але ти мимоволі прив'язуєшся до розкладу вже придбаних квитків. До чого я це кажу? До того, що хотілося ще погуляти Венецією, але розуміла, що час вже добігає.

Відстань між Міланом та Венецією десь 270км, що означає 3 години дороги. Але я б собі не пробачила, якби, побувавши так близько до "must see" (а таких в мене лише два - Амстердам та Венеція), не скористалась цією нагодою.

І ось ми вже лишили позаду материкову частину передмістя Местре та їхали 6км мостом до омріяного міста на воді.

Автовокзал знаходиться довсім поруч з Залізничним вокзалом. Мостом також курсують трамваї. Місток через головний канал міста відразу привітав мене своїм романтичним краєвидом:

Архітектура тут доволі характерна. Не дивно, що існує окремий стиль "венеціанського ренесансу".

Цікавий факт, що вулиці у Венеції називаються 4-ма різними іменами. Найширші вулиці називаються "strada", трохи менші, більш поширені по всій Італії - "via", а далі вже менші вулички йменуються "rio", і зовсім вузенькі (а таких тут багато) - "calle".

Назва міста походить від венетів, які колись населяли територію північного узбережжя Адріатичного моря в часи Римської імперії. Коли римляни захопили ці землі, то назвали їх Аквілією. Аквілія стала адміністративним центром провінції Венетія. Проте остготи вторглися не лише в землі Медіолану, як вже згадувалось, але й розграбували Венетію. Ті, кому вдалося врятуватися від остготів, і заснували місто Венецію 25 березня 421 року. Так говориться у легенді. В подальшому, від грабунків Венецію рятувало саме те, що мешканці навчилися будувати будинки на сваях та жити на воді, що дуже б ускладнило напад розбійників. 

Венеція з висоти (взято з інтернету)

А навчилися жити "на воді", то навчилися й плавати файно! У VI столітті венеціанський флот був найсильнішим в Адріатиці. Завдяки морський допомозі впливовим державам, місто отримувало привілеї та захист більших міст.

За цікавими розмовами було набагато цікавіше пізнавати місто, де в кінці листопада було настільки тепло, що з вікон звисали вазонки з петуніями, а мешканці тільки готували до зими свої ковдри.

Без супроводу чи мапи, я б довго блукала місточками та вуличакми, щоб знайти основні пам'ятки. Але мій знайомий, який виріс тут, дуже швидко привів мене до першої з них. Це міст Ріальто.

Цей міст є гордістю міста. Перші мости на цьому місці почали будувати ще у ХІІ столітті, однак вони часто руйнувались внасладок пожеж або великої кількості людей на мості (нерідко тут збиралися натовпи подивитися на регату та припливаючі кораблі), про дерев'яні мості годі й мовити. 1551 року (у Львові якраз добудовувався Міський арсенал та Порохова вежа) новий міст спроектував такий собі Антоніо де Понте і виглядав цей міст так само, як перший, що тут колись стояв. Мешканці кепкували, що міст довго не протримається. Але саме його ви бачите на фото!

Ринок, як ви дно, зберігся з перших часів, хоча купці трохи постаріли))) Жарт. Крамнички розміщені з обох країв мосту, а також зсередини, як невеличка ринкова площа.

До слова, щодо прогулянок пішки по Венеції. Якщо у вас ще менше часу на оглядини міста, радила б скористатись водним громадським транспортом, що називається вапоретто. Це такий собі річковий трамвайчик, що має багато зупинок. Найчастіше вони плавають Гранд Каналом та Каналом Каннареджо. Вартість квитка висока 7 євро. Напевно, це пов'язане з напливом туристів. Місцеві купують собі місячні або й річні квитки. Дешевшого не знайти. Тривалість дії квитка 90 хвилин.

Всі причали для вапоретто виглядають однаково - написи зупинок чорним по жовтому, обрамлений чорними смугами:

Зупинки (взято з інтернету)

В середньому вапоретто вміщує 230 осіб, тож ви повинні вміститися. Нижче подаю схему транспортного руху.

Наступною зупинкою стала тераса на даху торгівельного центру Bottega Veneta T Galleria Venice Store. Вхід нагору коштує 20 євро, задоволення не з дешевих, але панорама дійсно того вартує!

Всередині торового центру

Далі ми вирушили на головну площу міста - Сан-Марко, на якій знаходиться однойменний собор. Площа була по коліно у воді, але це не зупиняло туристів. Туристичний бізнес Венеції йде у ногу зі змінами, тому набули популярності так звані "бахіли", такі собі целофани до колін з укріпленою підошвою. Ціна такого взуття близько 10 євро.

Хоча мені й не пощастило прогулятися площею, адже я не купувала такі "галоші", проте з водою площа Сан-Марко виглядає безлюднішою, а відтак і кращею для гарних фото. Раніше я бачила в інтернеті фото цієї площі з купою людей та голубів, а перед мої очі вона постала майже незайманою. Видно навіть розмітку на долі. 

А з протилежного боку кадру опинився величний собор Сан-Марко, дуже давній храм, який не поступається в розкоші жодному бароковому колезі. Споруджений він 829 року для зберігання мощів євагнеліста Святого Марка, який став незмінним покровителем Венеції.

Нижня частина фасаду складається з аркади з колонами, прикрашеної східними капітелями. Кожний супрапорт (місце над входом) вкритий чудовою мозаїкою, а між ними розмістились візантійські барельєфи, що датуються ХІІ століттям.

Над головним входом можна побачити чотири статуї коней, привезених з Константинополя 1204 року.

Поряд з собором знаходиться не менш відомий падац Дожів. За часів, коли Венеція була незалежною державою (697-1797), на чолі її було у влади 117 дожів. Не всі одночасно, звісно, по черзі. Дож - це правитель Венеції. 

Ця будівля вже четверта, побудована на цьому місці. Першу зруйнували 976 року під час повстання, друга згоріла 1106 року, третя споруда не викликала відповідного захоплення і була розібрана 1309 року. Теперішній палац завершили 1434 року і хіба після часткових пожеж був відбудований в південному крилі. 

Палац Дожів не має єдиного архітектурного стилю. Тут і готика, і візантійський стиль, а місцеві говорили, що будівля схожа на перевернутий корабель.

Відразу ж за палацом, зі сторони лагуни, можна побачити міст з закритим дахом, де лише маленькі віконечка пропускають світло у прохід між палацом та новою В'язницею. До слова, ця в'язниця вважається першою у світі як такою, що побудована спеціально для утримання в'язнів. Міст недарма має назву Міст Зітхань.

Найбільш романтичне трактування свідчить, що коли з в'язниці засуджених вели на страту до палацу Дожів, вся Венеція зітхала від розпачу і горя. Насправді таке трактування було запропоноване у ХІХ столітті англійським поетом лордом Байроном. Насправді ж, до початку XVII століття, коли міст було побудовано, часи інквізиції та страт давно минули, а у камерах перевжно знаходились дрібні шахраї та аферисти.

Тому такій назві почали давати нове пояснення - тепер вже зітхали закохані. Без легенд нікуди: якщо пропливти під цим мостом на гондолі двом закоханим і поцілуватися, то їхнє кохання буде тривати вічно. 

Часу залишалося все менше, а хотілося побачити все більше. Далі мій місцевий гід запропонував "зрізати" до вокзалу іншими вуличками. Зізнаюсь, саме ця частина подорожі Венецією для мене була найбільш захопливою. Чому? Тому, що ми двічі заблукали! Я навмисне не витягала навігатор і довірилася місцевому "Сусаніну", бо "поблукати" ще час дозволяв. Ми натрапляли на глухі вулички, малі затишні площі, канали, де плавають робочі човники, а не гондоли з закоханими, які щойно поцілувалися під мостом Зітхань...

І це була СПРАВЖНЯ ВЕНЕЦІЯ! Ось вона, така звичайна, без сувенірів, китайців, гондольєрів...

 

Встигли заскочити до кав'ярні на філіжанку кави. Щодо мене, то я належу до людей, що дуже люблять багато рідини. Тому вдома завжди готую 0.5л горнятко слабенької кави або чаю. Для мене було трагедією пити еспрессо, якого наливають лише пів (!) філіжанки. Для мене це раз вдихнути тої кави. А італійці розтягують ту "чайну ложку" на декілька ковтків. Цього разу вирішила схитрити і замовила каву з молоком. І отримала... повну філіжанку кави...

Знову "вдихнула" каву. А ось це типові канапки з прошуто - паніні:

Цілком встигли по часу дійти до залізничного вокзалу (Ferrovia) та сіли на трамвай познайомитись з передмістям острівної Венеції - Местре, що також входить до складу міста, але є материковою частиною.

На відміну від Венеції, у Местре вже почали готуватися до Різдвяних свят. Ялинка у вигляді конусу з тунелем особливо привернула увагу.

Ярмарок також потихеньку набирає обертів.

 Містечко затишне, невеличке. Центр вдалося обійти за 15 хвилин (не заглиблюючись особливо у вулички).

В маленькому місті маленькі й пасажі

Театр Тоньоло

Деякі прикраси просто казкові!

У Местре також свої канали

В останню хвилину вскочила в автобус, адже для таких чудових міст завжди буде замало часу, а в мене було на все - про все 5 годин і вже час вертатись до Мілану. Треба знов раніше лягати спати, бо завтра новий день!